М’язова дистрофія (МД) — це загальна назва для групи спадкових захворювань, що характеризуються прогресуючою дегенерацією та слабкістю скелетних м’язів через порушення структури або функції білків, необхідних для підтримки м’язової цілісності.
Класифікація
М’язова дистрофія включає кілька підтипів, які розрізняються за генетичними причинами, локалізацією ураження м’язів і віком початку. Основні форми:
1. Дистрофія Дюшена (ДМД):
- Найпоширеніша і найтяжча форма. Пов’язана з мутаціями в гені DMD (хромосома Xp21), що кодує дистрофін.
2. Дистрофія Беккера (ДМБ):
- М’якша форма, також викликана мутаціями в гені DMD, але з частковим збереженням функції дистрофіну.
3. Міотонічна дистрофія (ДМ1 і ДМ2):
- Найпоширеніша форма у дорослих. ДМ1 пов’язана з тринуклеотидними повторами CTG у гені DMPK (хромосома 19); ДМ2 — з повторами CCTG у гені CNBP (хромосома 3).
4. Лице-лопатково-плечова м’язова дистрофія (ЛЛПД):
- ЛЛПД асоційована з аномалією на хромосомі 4q35, зокрема зі скороченням кількості повторів D4Z4 (нормально 11–100 повторів, при ЛЛПД — 1–10). Це призводить до дерепресії гену DUX4, який зазвичай пригнічений. Продукт цього гену токсичний для м’язових клітин
5. Дистрофія Емері-Дрейфуса (ЕДМД):
- Пов’язана з мутаціями в генах EMD (емерин) або LMNA (ламін A/C), що впливають на ядерну оболонку.
6. Кінцівково-поясна дистрофія (КПД):
- Різноманітна група, викликана мутаціями в генах, що кодують саркоглікани, кальпаїн-3 тощо.
Патогенез
Основою м’язової дистрофії є порушення структури або функції білків м’язових волокон, що призводить до їхньої дегенерації:
1. Дистрофія Дюшена і Беккера:
- Дистрофін — ключовий білок дистрофін-глікопротеїнового комплексу (DGC), який зв’язує актиновий цитоскелет із позаклітинним матриксом через сарколему. При його відсутності (ДМД) або дисфункції (ДМБ) сарколема стає нестабільною, що призводить до витоку кальцію й активації протеаз (наприклад, кальпаїнів), спричиняючи некроз м’язових волокон.
2. Міотонічна дистрофія:
- Розширення тринуклеотидних повторів призводить до токсичності РНК, яка накопичується в ядрі, порушуючи сплайсинг інших генів (наприклад, CLCN1, що викликає міотонію).
3. Лице-лопатково-плечова м’язова дистрофія:
- Делеція D4Z4 призводить до дерепресії гену DUX4, який токсичний для м’язових клітин.
4. Загальні механізми:
- Заміна м’язової тканини фіброзом і жиром через хронічне запалення та недостатню регенерацію (порушення функції сателітних клітин).
Клінічні прояви
Прояви залежать від типу дистрофії, але загалом включають м’язову слабкість і дегенерацію:
1. Дистрофія Дюшена:
- Початок: 2–5 років.
- Симптоми: слабкість проксимальних м’язів (таз, плечі), ходьба “качечкою”, псевдогіпертрофія литок (через фіброз), труднощі з підйомом по сходах. Прогресує до втрати ходьби (10–12 років), дихальної недостатності та кардіоміопатії (смерть у 20–30 років без лікування).
2. Дистрофія Беккера:
- Початок: пізніше (5–15 років). М’якший перебіг, збереження ходьби до 20–40 років.
3. Міотонічна дистрофія:
- Початок: від дитинства (вроджена форма) до зрілого віку.
- Симптоми: міотонія (затримка розслаблення м’язів), слабкість дистальних м’язів, катаракта, аритмії, ендокринні порушення (діабет, гіпотиреоз).
4. Лице-лопатково-плечова м’язова дистрофія:
- Початок: підлітковий або молодий вік.
- Симптоми: слабкість м’язів обличчя (неможливість свистіти), плечового пояса, асиметричність ураження.
5. Кінцівково-поясна дистрофія:
- Слабкість м’язів таза і плечей, різний вік початку залежно від підтипу.
Діагностика
1. Клінічна оцінка:
- Історія хвороби, сімейний анамнез, фізикальний огляд (тест Говерса для ДМД).
2. Лабораторні тести:
- Підвищення креатинкінази (CK) у сироватці (особливо при ДМД і ДМБ, до 100 разів вище норми).
3. Генетичне тестування:
- ПЛР або секвенування для виявлення делецій, дуплікацій чи точкових мутацій (наприклад, у DMD, DMPK).
4. Біопсія м’язів:
- Гістологія: некроз волокон, фіброз, жирова інфільтрація. Імуногістохімія: відсутність дистрофіну при ДМД.
5. Електроміографія (ЕМГ):
- Міопатичний патерн (низькоамплітудні, короткі потенціали). При міотонічній дистрофії — характерні “міотонічні розряди”.
6. МРТ м’язів:
- Візуалізація фіброзу та жирової заміни.
Лікування
Лікування МД є симптоматичним і спрямовано на уповільнення прогресування та покращення якості життя, оскільки радикального вилікування поки немає:
1. Медикаментозна терапія:
- Глюкокортикоїди (преднізолон, дефлазакорт): уповільнюють дегенерацію при ДМД, подовжуючи здатність ходити на 2–3 роки.
- Аталіурен: для ДМД із нонсенс-мутаціями (дозволяє “прочитати” стоп-кодон).
- Екзон-скіппінг препарати (етеплірсен, голодірсен): спрямовані на пропуск певних екзонів у гені DMD для часткового відновлення дистрофіну.
2. Фізіотерапія:
- Підтримка рухливості, профілактика контрактур.
3. Ортопедичні втручання:
- Корекція сколіозу, контрактур (наприклад, подовження ахіллового сухожилля).
4. Підтримка дихання:
- Неінвазивна вентиляція (BiPAP) при дихальній недостатності.
5. Кардіологічне лікування:
- Інгібітори АПФ, бета-блокатори при кардіоміопатії.
6. Експериментальні підходи:
- Генна терапія (введення мікродистрофіну через ААВ-вектори), CRISPR/Cas9 для редагування мутацій, терапія стовбуровими клітинами.
Прогноз
- ДМД: Без лікування — смерть у 20–30 років від дихальної або серцевої недостатності. З підтримкою — до 40 років.
- ДМБ: Тривалість життя ближча до норми, але з інвалідністю.
- Міотонічна дистрофія: Залежить від тяжкості; вроджена форма має високий ризик ранньої смерті.
- Інші форми: Прогноз варіює від легкого до тяжкого.
Епідеміологія
- ДМД: 1:3,500–5,000 хлопчиків (X-зчеплене).
- ДМБ: 1:19,000 чоловіків.
- Міотонічна дистрофія: 1:8,000 осіб.
Висновок
М’язова дистрофія — це гетерогенна група захворювань із спільною рисою: прогресуючим ураженням м’язів через генетичні дефекти. Розуміння молекулярних механізмів відкриває двері до нових терапій, таких як генна корекція, але наразі управління МД зосереджене на симптоматичній підтримці. Раннє виявлення та мультидисциплінарний підхід значно покращують якість життя пацієнтів.