Вертиго (симптом вестибулярної дисфункції)

Вертиго є одним з найпоширеніших симптомів у клінічній практиці, що проявляється як ілюзія руху, переважно ротаційного характеру, у пацієнтів, які фактично перебувають у стані спокою. Цей симптом не є самостійним захворюванням, а радше вказує на порушення в системі рівноваги організму, зокрема в вестибулярному апараті або центральній нервовій системі (ЦНС). За даними літератури, вертиго зустрічається в первинній медичній допомозі та відділеннях невідкладної допомоги з частотою до 10-15% серед скарг на запаморочення. Воно значно впливає на якість життя пацієнтів, спричиняючи нудоту, блювоту та ризик падінь, особливо в осіб похилого віку.

Етіологія та класифікація

Вертиго класифікується за локалізацією патологічного процесу на периферичне та центральне. Периферичне вертиго, яке становить близько 80% випадків, пов’язане з дисфункцією внутрішнього вуха або вестибулярного нерва. Найпоширенішими причинами є:

Доброякісне пароксизмальне позиційне вертиго (ДППВ, BPPV): Виникає через відрив отолітів у напівколових каналах внутрішнього вуха, що призводить до короткочасних епізодів вертиго при зміні положення голови.
Хвороба Меньєра: Хронічне захворювання, асоційоване з ендолімфатичним гідропсом, що проявляється епізодами вертиго, флуктуаційною втратою слуху, шумом у вухах (тиннітус) та відчуттям повноти в вусі.
Вестибулярний неврит або лабіринтит: Запалення вестибулярного нерва, часто вірусної етіології (наприклад, herpes simplex), що викликає гостре, тривале вертиго без слухових порушень.

Центральне вертиго, натомість, виникає через ураження ЦНС і становить близько 20% випадків. Серед причин: мігренозне вертиго, ішемічні інсульти в стовбурі мозку або мозочку, пухлини (наприклад, акустична невринома), множинний склероз та травми голови. Інші фактори ризику включають вік понад 65 років, артеріальну гіпертензію, діабет та застосування певних медикаментів (наприклад, аміноглікозидів).

Патофізіологія

Патофізіологічна основа вертиго полягає в дисбалансі сенсорних сигналів, що надходять до мозку від вестибулярної системи, зору та пропріоцепції. Вестибулярний апарат внутрішнього вуха складається з напівколових каналів (відповідають за кутове прискорення) та отолітових органів (утрікулус і саккулус, що реагують на лінійне прискорення та гравітацію). При периферичному вертиго відбувається асиметрична стимуляція цих структур, наприклад, через вільне переміщення отолітів у BPPV, що активує волоскові клітини та генерує помилкові сигнали руху.

У центральному вертиго порушення виникають на рівні вестибулярних ядер мозкового стовбура, мозочка або коркових центрів. Наприклад, при інсульті в вертебробазилярному басейні відбувається ішемія, що призводить до дисфункції інтеграції сенсорних сигналів. Нейротрансмітерні дисбаланси, такі як надмірна активація глутаматних рецепторів або дефіцит ГАМК, також відіграють роль у гострих епізодах. Компенсаторні механізми мозку, такі як вестибулярна адаптація, можуть з часом зменшити симптоми, але в хронічних випадках призводять до залишкових порушень рівноваги.

Клінічні прояви

Клінічна картина вертиго варіюється залежно від етіології. Пацієнти описують відчуття обертання навколишнього середовища або власного тіла, що триває від секунд (у BPPV) до годин або днів (у вестибулярному невриті). Супутні симптоми включають:

Нудоту та блювоту (у 70-80% випадків).
Ністаґм (мимовільні рухи очей), часто горизонтально-ротаційний при периферичному вертиго та вертикальний при центральному.
Втрату рівноваги, атаксію та ризик падінь.
Аудіологічні прояви: тиннітус, гіпоакузія (при хворобі Меньєра).
Неврологічні ознаки: головний біль, парестезії або слабкість (при центральних причинах).

Відрізняється від неспецифічного запаморочення (dizziness), яке може бути пов’язане з гіпотензією або тривогою, відсутністю ілюзії руху.

Діагностичний підхід

Діагностика вертиго починається з детального анамнезу: тривалість епізодів, провокуючі фактори (положення голови, стрес), супутні симптоми. Фізичний огляд включає оцінку ністаґму, проби на рівновагу (Romberg test) та маневр Дікса-Холпайка для підтвердження BPPV.

Інструментальні методи:

Аудіометрія та тимпанометрія для оцінки слухової функції.
Вестибулярні тести: відеоністагмографія (VNG) або електрокохлеографія.
Нейровізуалізація: МРТ або КТ голови для виключення центральних причин, особливо при наявності фокальних неврологічних симптомів.
Лабораторні аналізи: для виявлення системних захворювань (наприклад, анемії або тиреоїдної дисфункції).

Диференційна діагностика охоплює кардіоваскулярні (ортостатична гіпотензія), психогенні (панічні атаки) та медикаментозні причини.

Терапевтичні стратегії

Лікування вертиго залежить від етіології та спрямоване на усунення причини, симптоматичну допомогу та реабілітацію.

Для BPPV: Маневри репозиції каналів (Epley або Semont), ефективні в 80-90% випадків.
Для хвороби Меньєра: Дієта з низьким вмістом солі, діуретики (наприклад, гідрохлортіазид), інтратімпанічні ін’єкції гентаміцину або стероїдів; у рефрактерних випадках – хірургічна декомпресія.
Симптоматична терапія: Антигістамінні (мекизин), бензодіазепіни (діазепам) або антиеметики (ондансетрон) для гострих епізодів.
Вестибулярна реабілітація: Фізичні вправи для адаптації (наприклад, Cawthorne-Cooksey exercises), ефективні при хронічному вертиго.
Для центральних причин: Лікування основного захворювання (антикоагулянти при інсульті, протимігренозні препарати).

Профілактика включає уникнення тригерів та регулярний моніторинг у пацієнтів з ризиком.

Висновок

Вертиго є мультифакторним симптомом, що вимагає індивідуального підходу для точної діагностики та ефективного лікування. Своєчасне втручання може значно покращити прогноз і запобігти ускладненням, таким як хронічна нестабільність. Подальші дослідження, зокрема в нейроімунології та генетиці, обіцяють нові терапевтичні опції.